Проте решта зверхників глибокодумно мовчала.

Минуло кільканадцять миттєвостей, поки обізвався найбільш обережний і повільний у рішеннях достойник.

– Це означатиме нашу загибель, – промовив він і всі схилили голови перед нездоланним авторитетом його слів.

Утім, він висловив те, що й так кожен підсвідомо припускав: битва у відкритому полі з перськими забродами, яких припадало по «чортовій дюжині»на кожного скитського воїна, загрожує війську розгромом.

– Можлива смерть багатьох, але не всіх, – відказав невдовзі головний старець.

Оскільки всі мовчали він і далі провадив повагом:

– Адже наші лучники набагато влучніше стріляють, а вершники вправніші від перських комонників.

Але його слова все ще падали в лунку тишу краплями відчаю.

– Крім того, застосуємо бойову хитрість: спершу найслабші воїни разом із ясунами зав’яжуть на себе основні сили персів, далі почнуть відступати й коли ворог гадатиме, що перемога близько, вдаримо з флангів і тилу, – натхненно розвивав стратег свій план.

– У Дарія буде доволі резервів як на такі випадки, – заперечив хтось.

– Тоді скеруємо свій найважчий удар по його табору, заледве розпочнеться бій, –підтримав свого старшого однодумця молодий прихильник бойових дій, –варто лише вночі відрядити найкращих воїнів в обхід ворожого війська…

–Але ж не обов’язково давати персам бій усіма силами, –ледве дослухавши попереднього промовця, запевнив присутніх один із трійці старійшин-близнюків, –можна й іншим чином затримати їх.

– І як саме, – насмішкувато запитав його котрийсь із братів, – адже більшість обманних маневрів зі свого арсеналу ми вже використали.

– Та й перси після майже місячного блукання степом стали розумніші й обачніші, –докинув третій близнюк.

Знову запала тиша.

– З усього сказаного лише згадка про ясунів заслуговує на увагу, – спроквола й мовби до самого себе завважив по вельми довгій хвилі загального мовчання сьомий, останній мудрець.

Усі повернули голови до нього.

– По великому рахунку перси ще не ознайомилися з нашим магічним військовим мистецтвом, – повільно говорив він далі, – вважаю, пора показати його їм, як мовиться, у всій красі. До того ж, лише це і зможе змусити їх протупцювати на одному місці протягом усього дня, – докинув старійшина. – Навіть якщо доведеться пожертвувати доброю половиною таємного загону, ми й ворога затримаємо, й військо збережемо, – резюмував він.

Тиша, що знову настала по цій мові, задзвеніла несказанним. Рада була приголомшена пропозицією використати цього разу елітний підрозділ пластунів-розвідників, точніше прикрити ним усе військо.

Звісно, ясуни справді були спроможні на неймовірне. Їхніх рук ніхто не міг уникнути. Натомість вони в запалі бою легко ухилялися від стріл, списів чи будь-чого іншого. Зрештою, якщо й пропускали удари, то все одно гостра зброя залишала на їхніх оголених до поясах тілах лише синюваті смуги. Навіть розітнути шкіру такого лицаря, коли він перебував у зміненому стані свідомості, не могли ні меч, ні бойова сокира. Не брали її також списи, дротики, ножі чи й інша зброя.

Ці витязі могли безборонно проходити крізь ворожий стрій. І оснащені до зубів знаряддям для вбивства, захищені металевими обладунками навчені й досвідчені недруги не могли нічого вдіяти з такими напасниками, настільки фантастично швидко й майстерно вони рухались, прорубуючи у ворожому війську широкі просіки.

Втім, і між боями не було рівних таким мастакам у мистецтві вести розвідку, викрадати воєначальників з ворожих таборів чи влаштовувати там різні диверсії або ж інакше непокоїти ворогів, незалежно від того, відпочивають вони, перебувають на марші чи збираються штурмувати укріплення…

Глянувши на незворушні, наче витесані з граніту обличчя старійшин, занурених углиб себе, можна було не сумніватися, що вони цієї миті зосередилися на якійсь одній і тій самій думі.

Може, саме згадували перекази про далеких пращурів –джанійців-масагетів, котрі ще допомагали кровно спорідненим троянцям боронитися від греків? Завдяки їхньому військовому мистецтву Троя і змогла витримати аж десять років осади. І якби не підступність ахейців, які в чесному бою явно програвали троянцям, місто б так і не впало…

«Чи не буде блюзнірством перед пам’яттю славетних попередників, – очевидно, гадали старійшини, – якщо відрядити ясунів на вірну смерть»?

Однак по хвилевій мовчанці невимовне почало пробивати пелену ошелешення. Поступово рада мудреців розділилася на прихильників «за»і «проти». Хтось згадав, що, прорвавшись, точніше, проклавши шлях із трупів крізь густу товщу воїнів, прооравши широкі борозни крізь багатошеренгові колони вишикуваного для бою війська туди й назад, ясуни мусили відтак надовго щезати у степу, щоби відпочити й відновити завдяки тривалому містичному вправлянню вміння зоставатися невразливим. Тільки тоді вони були знову готові до бою.

Містичної броні, якою ясуни оперізувалися після виконання складного ритуалу, вистачало лише на порівняно короткий термін. І коли він спливав, то вони ставали звичайними, хоч і найвправнішими воїнами.

З другого боку, було в тій пропозицій й раціональне зерно. Наскрізь продірявивши одночасно кількома групами вишикуване для класичної битви перське каре, ясуни могли надовго спантеличити противника, а то й психічно паралізувати його.

Та чи вистачить цього на весь день, запитували себе старійшини. А якщо ні, то хто чи що й далі утримуватиме Дарія на місці?

Якщо ж перський верховода втямить, що скіфи вкотре його обманули, не прибувши на генеральне побоїще, як обіцяли, то оскаженіє й пожене важку кавалерію вже не учвал, а галопом. А та ввірветься до поселення, мов ураган, і порубає беззахисних. Хто стане на заваді цій повені, сліпій у стихійній жорстокості й могутній чисельністю? Лучники чи легка кіннота? Величезна хвиля відразу накриє їх з головою.

Рада мовчала, та обстановка в шатрі стрімко наелектризовувалась, аж поки не вибухнула різноголоссям: троє –«проти», четверо –«за».

Тоді вирішили закликати керманича ясунів. Той, коли вчув, чого саме вимагають старійшини, відразу наче зів’яв. Але далі сказав, що проти персів треба буде кинути не частину, а всіх 24-х легендарних витязів.

– Та якщо нам доведеться стримувати ворога хоча б до полудня, не кажучи вже про весь день, то, ймовірно, з таємного загону не зостанеться нікого, – застеріг мудреців верховний ясун.

Сиві стратеги, які були проти використання елітних воїнів, ще сперечалися, доводячи, що, розпочавши битву такими малими силами, чому б не ввести в бій згодом і все військо.

Проте їм відповіли, що в цьому разі до ясунів приліпляться не всі перси, а лише якась частина, тоді як решта всією вагою навалиться на інших воїнів і розчавить їх. Тоді як виступ лише самих ясунів зі щедрою демонстрацією їхнього магічного вишколу прикує увагу всього ворожого війська лише до них. Тобто величезна маса персів, наче замагнетизована, змагатиметься з кількома відчайдухами, не розуміючи, що ж відбувається, й, по суті, безсило тупцюватиме на місці.

На тому й порішили.

1.

Хоча сонце вже стояло високо, туман густою пеленою ще висів над долиною, на якій чулися командирські вигуки, кінське іржання і брязкіт зброї. Судячи з тих звуків, піші перські воїни вже вишикувалися в бойове каре. А кавалеристи ще гарцювали, розминаючи коней…

Зі скіфського ж боку панувало назагал затишшя. Та все ж мій з дитинства натренований слух вловлював у тому безгомінні принаймні два види звуків.

Насамперед чув приглушений голос батька, котрий спершу віддавав останні повеління-настанови своїм підлеглим, а відтак урочисто затягнув бойову пісне-молитву.

А ще моє вухо фіксувало рівнобіжно й ледве чутний обережний шурхіт у степовій траві. То зміями повзли ті пластуни, які займали позицію збоку перського війська.Слушної миті вони мали вдарити у фланг ворожої фаланги.

Втім, може, саме ці воїни й розпочнуть битву?

Як саме батько поведе той герць, я достеменно не відав. Але, схоже, ясуни атакуватимуть ворога двома хвилями –по дюжині в кожній. І поки одна група битиметься, друга відновлятиме сили й можливості. Лише така тактика подарує виграш у часі.

Власне, я міг лише здогадуватися, яку стратегію для майбутнього бою обрали-виробили ясуни на своїй учорашній вечоровій раді. Адже сам я в ній не брав участі. Ще напередодні батько відрядив мене в розпорядження чільного наставника для виконання якихось особливих доручень.

Можливо, я б повірив йому, погодився з його словами про те, що саме я найкраще впораюсь із завданнями старійшини. Якби батько принагідно не дав мені й кілька настанов щодо мого майбутнього й не наголосив на необхідності свого часу подбати і про матір…

Я зрозумів, що мене, попросту кажучи, спекались. Уже кілька днів між ясунами тільки й мови було, що їм випало зупинити Дарія. Всіх окриляло відчуття гординства за таку честь. Піднесення було таким високим, що про ймовірну загибель ніхто й не згадував.

Правда, у глибині душі кожен із моїх побратимів був свідомий того, що шанси вижити в тій сутичці однаково мізерні для всіх. Отож мене як наймолодшого в загоні втаємничних відіслали щонайдалі від того місця, де мала розігратися ця героїчна трагедія. Щоб я не загинув, а жив і не дозволив зачахнути містичній традиції роду волхвів-воїнів, якщо з поєдинку з перським військом не повернеться ніхто з ясунів.

Мабуть, усі погодилися зі своїм керманичем, коли його вибір упав на мене. Передусім як сімнадцятилітній я справді ще не досяг того містичного зросту й тієї магічної сили, які були властиві іншим ясунам, тож був найменш вправний серед них.

З другого ж боку, я був так само, як обидва мої старші брати й наш батько, носієм потужного родинного духовно-звичаєвого потенціалу. Всі знали і відав я: коли досягну тридцятилітнього віку, то стану спроможним прозирати в Ирій, куди відходять наші душі, щоби там поєднатися з покровителями роду.

Той світ, як мені розповідав ще дідусь, насправді реальніший, ніж земна дійсність. І коли я чи то у хвилини спонтанного осяяння, чи внаслідок священних обрядодійств споглядатиму його, мов подвір’я за вікном світлиці, тоді Голос пращурів залунає і в мені, як зазвучав свого часу в моєму батькові. І надалі вже він, невидимий, і поведе мене життям, і, навчаючи, розкриватиме мені чимраз вищі секрети ясунської науки.

Проте, очевидно, я був занадто юним, щоби керуватися самим розумом. Більше дослухався до велінь серця. Тому вдень поїхав разом з усіма, хто відступав углиб степу. Але вночі, спонукуваний внутрішнім покликом, тихо повернув свого Гнідого назад…

Тепер же, поки кінь щипав траву під пагорбом, на якому я замаскувався у високій ковилі, зібрався спостерігати за нерівним двобоєм. Я був готовий прийти на допомогу своїм побратимам у найскрутнішу для них годину. І мене чомусь найменше хвилювало те, хто понесе пломінець магічної воїнської традиції далі. Всім єством відчував, що моє призначення інше.

2.

Коли туман розвіявся, серце стислося.

Праворуч од мене виднілася могутня ворожа потуга, вишикувана у звичному для персів порядку. Посередині стояла продовгувата й широка фаланга піхотинців, наїжачена списами до неба. Її боки захищали загони кавалеристів. У тилу ж красувалися групи лучників, готових за велінням своїх керманичів або стріляти з-за спин передніх вояків, або ж прослизнути між пішими й кінними в авангард війська…

Навпроти цієї велетенської маси людей проліг, простягнувшись через усю долину, ріденький ланцюжок моїх побратимів. Серед них я впізнав і батька за характерною пов’язкою на чолі, і середущого брата, котрий нічим не вирізнявся з-поміж інших.

Мій слух не підвів мене. Навпроти ворога стояла тільки половина ясунів. Точніше, вони сиділи-красувалися, гордовито випроставшись, верхи на своїх чотириногих бойових друзях.

Решта ж витязів зачаїлася в засідці. І то саме їхні коні щипали траву позаду вершників, які відкрито стояли перед ворогами, приковуючи їхню увагу до себе.

Я зрозумів, що розпочнуть герць пластуни, які наразі замаскувалися й, мабуть, навіть дихання затамували. Вони спершу битимуться пішими. А коли побоїще розгориться, то, підкликавши своїх коней, чи якось діставшись до них, боротимуться далі верхи. Щоби відтак, коли протримаються, скільки треба, загинути або ж прориватися разом з усіма в степ…

Тим часом тиша в долині явно затягувалася. Напевно, перси не вірили очам своїм. Не могли збагнути, що діється. Либонь, думали-гадали, хто це вишикувався супроти них –люди чи демони і якого підступу чекати від хитрих скитів цього разу.

Мої ж побратими лише мовчки й незмигно дивилися на ворога. Вони були всі, як на підбір – ставні і плечисті. Та не мали на собі ні шоломів, ні інших обладунків. Ба навіть щитів не тримали. Лише в кожній руці стискали по мечу. Більше того, були оголені від плечей і до пояса.

Позірно виглядало, що то надто слабка перепона для озброєної до зубів і закованої у броню ворожої міці. Однак то лише так здавалося. Намащені розтопленим салом вепра торси ясунів палахкотіли на сонці яскравіше за начищені шоломи й металеві наплічники персів.

Якусь мить супротивники ще споглядали одні одних. Відтак з-поза перської фаланги виїхала наперед група вершників. До ясунів під’їхав, оточений півколом охоронців, високий і ще не старий мужчина.

– І це все скіфське військо? – запитав він, зацікавлено розглядаючи шеренгу моїх побратимів.

– Ні, але, гадаю, достатньо й нас, аби зупинити вас, – відповів мій батько, виступивши трохи вперед.

– Ви хоробрі воїни, – сказав сановитий гість після невеличкої паузи і з деякою повагою в голосі.

– Ти не помилився, – підтакнув отець з гідністю й без жодного натяку на глумління над співрозмовником.

– Але навіть ваша мужність не здатна зупинити мою армію, – заявив чужинець. – На що сподіваєтеся ви і ті, хто вас тут залишив, а сам ганебно втік? – вигукнув він.

Однак ясуни незворушно мовчали.

–Пропоную здатись і я збережу вам життя, –провадив той, не чекаючи відповіді.

Та оскільки батько ніяк не зреагував на його пропозицію, перс додав:

–Я навіть відпущу вас, якщо розповісте, куди поділося скитське військо. І що се за трюки виробляють ваші жерці та керманичі, виставляючи проти мене якусь дюжину напівголих і легко озброєних молодиків?!

– Ми вдячні тобі, Дарію, – подав голос мій батько, – за те, що піклуєшся про наші голови.

Я аж закляк, почувши те ім’я. Невже сам зверхник персів бесідує з ясунами?

– Ми щиро тебе шануємо й раді, що такий великий воєначальник, як ти, вирішив сам поспілкуватися з нами, – злегка схиливши голову, промовив батько. – Бо ти хоч і завоював півсвіту, з такими витязями, як ми, справді ще не здибався.

– Невже? – скептично всміхнувся Дарій.

– На знак поваги до тебе, царю, – спокійно мовив мій отець, – ми покажемо тобі нині все наше мистецтво, щоби ти переконався в тому.

– Що ви мені покажете, –якось зморено махнув рукою головний перс. –Я не марнуватиму час на всілякі вистави, а накажу своїм лучникам, і вони вкліп ока переб’ють вас.

– Вони лише першими переконаються у твоїй безпорадності, – парирував його батько.

– Годі! – крикнув Дарій і, крутонувши конем, погалопував назад.

Незабаром перед перською фалангою вишикувалася сотня лучників. Пролунала команда і хмара стріл ринула на моїх побратимів. До кожного з них понісся добрий жмут смертоносних гостряків. Але жоден так і не потрапив у ціль. Ясуни хвацько ухилялися від стріл, або ж легко відбивали їх мечами. А дехто навіть умудрявся, тримаючи обидва мечі в лівиці, правицею голіруч ловити на льоту тих посланців смерті.

Лише батько стояв непорушно, застосувавши щит Перуна, –стріли не долітали до нього, а падали за кілька кроків, наче наштовхувалися на невидимий мур.

Та не чекаючи, коли вороги оговтаються від побаченого й дадуть другий залп, поводир ясунів підняв угору правицю з мечем. Цим він подав сигнал моєму найстаршому братові. Зараз же друга дюжина пластунів прудко вискочила з засідки й за хвилю врізалася в лівий фланг перського війська.

Мої побратими, наче леви, помчали пригинці під кіньми. Вони тримали під пахвами у складених навхрест руках мечі вістрями догори, і ними розпанахували животи нещасних тварин. Коні зі страхітливим іржанням ставали дибки й падали, підминаючи під себе вершників. Таке творилося мало не з дзеркальною точністю позаду кожного з дванадцяти звитяжців.

Пройшовши вкліп ока крізь кавалерійський стрій, ясуни врізалися в центральну фалангу. Вони рухалися швидше вітру. Вороги не встигали ні відбивати блискавичні удари, ні навіть усвідомлювати, що діється.

Орудуючи мечами в немислимому танкові з підстрибами й перекидами через себе, мої побратими так в’юнко відтинали голови й перерубували навскіс тулуби, що можна було замилуватися несказанним видовищем.

Вистрибнувши з густого каре піхотинців, ясуни так само злагоджено-вправно врізались у правий фланг, на якому теж стояли комонники, й там повторилася та сама сцена, що відбулася на лівому.

Тим часом, щойно засадна дюжина ударила на ворога, вирушили на зближенням з ним і решта. Бойовий клич, який вони разом вигукнули, миттю перекрив той гвалт, який наростав у перському військові.

Коли ясуни на чолі з батьком вихором ударили з фронту в центральну фалангу, її передні ряди вже втратили свою первинну стрункість. Тож вони легко розірвали їх, а по недовгім часі і наскрізь прошили все каре. Відразу ж, розчленована навхрест на 24 просіки, головна маса перської піхоти втратила лад і почала в паніці розливатися долиною.

Все змішалося: між групами лучників і важкоозброєних воїнів, які бігали туди-сюди, або ж безпорадно тупцювали на місці чи безладно смикалися то в один бік, то у другий, скакали вершники, намагаючись приборкати наляканих коней. Накази ж командирів тонули в несусвітньому галасі.

Втім, ясуни більше не нападали. Зрештою, їх ніде й не було видно. Скидалося на те, що пронизавши блискавицями вороже військо, вони з ходу й пірнули в землю.

Звісно, я знав, що мої побратими спішилися й залягли по краях долини разом з кіньми. Вони затаїлися, очікуючи слушної хвилі для наступного удару.

Лежачи на пагорбі над полем бою, я навіть угледів на його протилежному боці ледь помітний рух у траві. То пластуни повзли до своїх коней…

Оскільки ж, у долині більше ніхто нікого не вбивав, то поступово безлад серед персів, що нагадував хаотичну метушню мурашок у щойно розворушеному мурашнику, втратив свою первинну жвавість. А невдовзі й заграли суголосі сурми, збираючи розхристаний натовп перських вояків у впорядковані колони.

Причому наперед дуже прудко висувалася кавалерія. Та щойно кінний авангард мав ринути вперед, як ясуни вдарили вдруге. Вигулькнувши немов з-під землі, вони знову навально атакували ворога –відразу майже по всьому периметру долини. Та вже рушили на персів не пліч-о-пліч, як перше, а розрізнено, поодинці.

Поле бою знову загуло голосами людей, кінським іржанням і брязкотом зброї. А виструнчені колони кінних і піших розсипалися навсібіч.

Правда, незабаром гігантський безладний натовп, заповнивши півдолини, мовби сам собою розпався на окремі гурти воїнів, втягнутих у немилосердну січу. В центрі кожного з них оберталися круговертю найгустіші маси озброєних людей.

Я нарахував рівно дві дюжини таких островів серед розлитого в долині ворожого моря. На кожному з них танцювало по одному ясунові. Наче добрі косарі, мої побратими справно виконували магічний ритуал, даруючи Перунові щедрі пожертви.

Невдовзі з середини найтемніших гущ почали виростати вежі з ворожих трупів, на кожній з яких гопакував ясун.

Утім, не всі виросли. Згодом у долині височіло вже навіть не два десятки таких башт, а значно менше. Відтак і вони поступово, одна за одною, взялися щезати, немов скелясті пороги на Ніпрі, коли той навесні розливався.

3.

«Нумо, пора!», – сказав мені хтось невидимий, що спостерігав за перебігом бою через мої очі.

Я відірвався від споглядання побоїща, щоби здійснити обряд приготування. Хоч очі мимоволі засльозилися від жалю за побратимами, я втримав душевну рівновагу. А далі звично виконав «танок журавля»й вимовив магічні замовляння…

Затим вистрибнув на Гнідого вже не я, а воїн-дух самого Перуна.

«Слава!»–вигукуючи на всі груди наш бойовий клич, я вихопився з засідки каменем із пращі.

Одного погляду було досить, аби оцінити зміну обстановки в долині. На жодному з пагірків із ворожих тіл уже не височів ніхто з ясунів. Лише десь із середини недавнього поля бою мчав Вороний мого найстаршого брата. На його п’яти наступав чималий загін ворожої кавалерії.

Ворон-кінь галопував важко, наче присідаючи. І я зрозумів, чому: на ньому сиділи двоє. Та якщо брат тримався в сідлі прямо, то фігура другого вершника з опущеною головою, хилилася йому на груди, й він притримував її лівицею.

Я здогадався, кого брат тулив до серця. І миттєвий туск додав снаги.

«Слава!»–спрямував я свого вірного товариша навперейми переслідувачам.

Краєм ока ще помітив, як брат, напівобернувшись, щось кричить мені. Та вже не зважав на його повеління. Випроставшись на повен зріст, я вихопив мечі і з розгону врізався навскіс у групу перських комонників.

…Я встиг пройти крізь ворожий ескадрон туди й назад, поки мене не взяли у щільне кільце. Ще встиг помітити, як Вороний з дорогими мені людьми в сідлі востаннє майнув на степовій стежині й пірнув у балку. Навряд чи його тепер наздоженуть. Але для певності…

З легким серцем я спішився, свиснувши Гнідому, щоби виривався з ворожих рядів. А сам шмигнув під кінські животи. Тримаючи сторчма мечі, я описав декілька кіл, зваливши ще з десяток комонників. Причому рухався так, що поражені мною люди і тварини лягали, наче снопи до копи. А відтак вибрався на утворену ними чуру.

Я брав під ноги кожного, хто вистрибував услід за мною. Тож невдовзі теж уже стояв, наче на степовому кургані, до якого звідусіль наближалися свіжі групи піших і кінних недругів. Тут було важче, ніж на твердій землі, танцювати під ритм бойових тулумбасів, що його ми виробили в собі роками наполегливого вишколу і який тепер чітко лунав у моїй голові, додаючи мені сили і спритності. Довелося балансувати…

Та перевага була в тому, що ліс ворожих мечів і довжелезних списів піхотинців, які вже юрмилися довкола, залишався внизу. Наразі захищатися треба було лише від каменів, дротиків та стріл. І вони летіли достатньо повільно, щоб я встигав їх відбивати, відхилятись од них чи перехоплювати ту зброю й метати її назад.

Якщо ж іноді хтось із ворогів з мечем чи списом напереваги таки й видирався нагору, то я легко розправлявся з такими одинаками-сміливцями, чого не міг би зробити, якби на мене насувалася відразу й зусібіч наїжачена лавина.

Звісно, гопакувати так до нескінченності не було змоги. Дух Перуна поволі вичахав із тіла й воно ставало дедалі важчим. Та все ж мені вдалося показати ворогові й коронний козир нашого вміння.

Це сталося тоді, коли сонце врешті схилилося до заходу. По краях моєї

оборонної вежі воднораз з’явився щільний частокіл спрямованих до мене списів. Вони неухильно наближалися, звужуючи вільний простір довкола. Та за мить перед тим, як гостряки мали пересіктись, я в’юнко підстрибнув між ними й вислизнув, мов лисиця з нори, з колючого зашморгу.

Спершу побіг ратищами, які навіть не вгиналися під вагою моїх кроків, а відтак і по шоломах персів, аби зістрибнути перекидом через голову туди, звідки чулося форкання Гнідого, котрий чекав на мене.

Ще хвиля-друга і, підхоплений на крила вірного коня, я б полинув услід за батьком і братом. Але раптом довкола все стихло. Лиш ячання побратима протяжно здійснялося ввись і заголосило-відлунило-урвалося…

Задзвеніла така тиша, що світ поплив перед очима. Спочатку неквапом, мовби неохоче, а далі чимраз швидше. Небо й земля помінялися місцями. І я полетів догори, щоб невдовзі зануритися в останній м’який моріжок, який дивом уцілів серед витоптаної трави.

Але я не впав у суцільну пітьму довжелезної печери, куди насамперед потрапляють усі померлі, як того нас навчали в підлітковій школі, щоби рухатися до непорушного пломінця на виході з неї. Натомість одразу наче тисяча сонць спалахнула в мені.

Водночас почув і величний спів чудових хоралів, що чимось нагадували й колискову пісню: «І полеглому на полі бою Перуниця дає води живої напитися. Й той, хто нап’ється її, їде до Сварги на білім коні. І там Перунько його зустрічає й веде до райських палаців своїх. І тут перебуває він до часу свого, поки не дістане тіло нове. А там і заживе, маючи радісну будучину, з віку у вік, за нас молячись…».

Через хвилю опинився в неозорій синяві. Наче плив у космічній невагомості, описуючи широкі кола й поступово знижуючись. А ще за мить-другу впізнав і місцевість, над якою ширяв.

То було, звичайно, моє рідне поселення, чиї білостінні садиби зливалися з розквітлими садами. Невдовзі я вже мовби завис на висоті орлиного польоту над одним подвір’ям, на якому три постаті вправлялися в чудернацькій руханці. Причому двоє –юнак і підліток –слухали настанови третього, дорослого. Вони то виконували різні вправи, то вправлялися у фехтуванні, орудуючи ломаками.

Згодом, опустившись іще нижче, розгледів дещо осторонь і позаду від них і четверту фігурку. То був дво-трирічний хлопчик, який старанно наслідував рухи тих, що тренувалися.

Від споглядання цього видіння щось до болю знайоме защеміло в серці. І я й не зчувсь, як раптом почав дивитися на все, що відбувалось у тому дворі, очима цього малюка.

Виглядало, ніби повернувся в дитинство. Та заразом було щось у тій картині інакше, відмінне від того, що запам’яталося відтоді. Приглянувшись пильніше, впізнав у наставникові молоді свого найстаршого брата. Правда, він був уже значно дорослішим-мужнішим од того парубка, яким я його знав. До того ж і навчав, як я зрозумів, своїх синів.

Ще не втямивши нічого, угледів дещо поодаль під могутніми крислатим дубом коло брами ще одну дійову особу. Не йняв віри собі, але то був мій батько. Такий же ставний, правда, цілковито сивий, він, склавши руки на грудях і ледь зігнувши ноги в колінах, пильно спостерігав за руханкою.

Не встиг я осмислити й нове відкриття, як двері оселі відчинились і на порозі постала незнайома молодиця. При вигляді цієї надзвичайно миловидної жінки якось по-особливому тенькнуло серце. Вона з любов’ю поглянула на трійцю вишкільників. Злегка поклонилася в бік мого батька й шанобливо назвала його татом. А відтак покликала всіх снідати.

Затим лада повернулася й до мене Усміхнувшись, вона хвильку спостерігала за тим, що я проробляв. А відтак ласкаво гукнула й мене на ймення і лагідно повеліла: «Ходи-но сюди, синку!».

Усе стало на свої місця. Не тямлячись од радості, я підбіг до жінки й занурився в її теплі долоні. «Яке щастя, Батьку-Яриле! – спонтанно вибухнуло в свідомості. – Спасибі Тобі, що я знову вдома».

* * * * *

На Запорозькій Січі була особлива козацька каста – пластуни-розвідники. Їх ще називали характерниками, і вони знали та вміли таке, що й не снилося широкому загалові січового братства. Тому й подейкували, що характерники знаються з нечистою силою. Інакше простолюд не міг пояснити, звідки в тих «чубатих чортів»такі аномальні здібності – вони відкривали замки без ключів, перетинали ріки, сидячи на розстелених на воді жупанах, оберталися на котів, відводили очі ворогам так, що ті не помічали козаків, хоча й упритул дивилися на них.

Власне, всього й не перелічити. В «Історії запорізьких козаків» Дмитра Яворницького, в українських фольклорних джерелах надибуємо нотатки про те, що характерники не лише могли «жити на дні рік», але й що їх «ні вогонь, ні вода, ні шабля не брали». Навіть кулі, якщо вірити численним переказам, були безсилими проти них, «заговорених-замовлених». Твердили так: «Характерника хіба що срібна куля візьме», натякаючи на магічний захист, який уміли створювати довкола себе ті оригінали, котрі, за словами й сучасного українського дослідника Валерія Шевчука, відались із прихованою силою всіх предметів і явищ. За деякими джерелами, «елітні» січовики могли навіть ловити на льоту розпечені гарматні ядра і те їм не шкодило.

Розказують також, що кошовий Іван Сірко теж був характерником. Тому, мовляв, він так довго верховодив над низовиками й не зазнав жодної поразки в битвах. А ще отаман не отримав і найменшого ушкодження в численних боях, хоча постійно обертався в їхній гущі, бо «його не брали кулі, а будь-якої сили удар шаблею залишав на його тілі лише синюватий од підтоку крові слід». Розповідають, що, демонструючи свої можливості молодим козакам – новоспеченим запорожцям, І. Сірко підставляв правицю джурі і той щосили рубав її шаблею, але криця мовби відскакувала від неї.

У цьому ключі, можливо, не такими вже й безнадійними виглядають легенди про Довбуша чи біблійного Самсона, вбити котрих можна було, тільки здійснивши певні, скажемо тепер, протимагічні процедури. Приміром, як ідеться в історіях про ватага опришків, потрібно було справді відлити з чистого срібла кулю, вплівши туди й кілька волосків з його голови, та провести над нею відповідний обряд з певними замовляннями. Лише так можна було зняти з вибраного небом дарований згори оберіг, аби вбити його… Якісь реалії, очевидно, таки таяться за цими пасажами.

А втім, мабуть, маємо в цьому разі справу з єдиною для всіх народів Землі традицією, що зародилась у ще так звані праісторичні часи. Чи не перші згадки про це надибуємо в давньослов’янських літописах. І саме в тих, які розповідають про джанійців, котрі проживали в гирлах Дністра, Дніпра й Дону ще у XII столітті до нашої ери. То був один з арійських субетносів, що виплекав воїнів, котрі володіли таємним бойовим мистецтвом, яке так і називали – Слов’янський Спас. Його основою і була здатність людини, образно кажучи, переносити свою свідомість в інші, енергетично вищі (тобто матеріально тонші, ніж наш фізичний світ) виміри буття. Недарма й досі в козацькому середовищі побутує повір’я, що характерник під час двобою спілкується з самим Господом.

Ще сивої давнини, як розповідають літописи, групи скіфських комонників, яких різні автори називали масагетами, або ж ясунами, прорубували у щільних рядах військ Дарія цілі просіки. Вони скакали в бій оголеними до пояса, ловили стріли на льоту, або ж ухилялися від них. Коли ж зчіпалися з ворогом урукопаш, то билися, підвівшись на стременах і орудуючи відразу двома мечами (тримаючи по одному в кожній руці). А здорові, озброєні до зубів і захищені металевими обладунками перські воїни нічого не могли з ними вдіяти.

Перебуваючи у відмінному від звичного, психічному стані, ті особливі бійці набували спроможності керувати часом і простором. Отож для них не становило жодних труднощів ухилятися від стріл або ловити їх на льоту чи взагалі уникати будь-яких нападів-ушкоджень. Вони відчували наближення «своєї» стріли: їхні потилиці мовби наливалися свинцем і холодом. І тоді або відхилялись, або ж зупиняли їх на межі власного тіла, активізувавши, кажучи по-сучасному, незримий Золотий Щит.

Відгомін про саме таке найменування цього силового «непробивного» поля, що його людина може відповідним зусиллям створювати довкола себе, знаходимо у практиці навіть нинішніх знахарів – саме «золотником» називають вони сферу пуповини. Між іншим, у східній містичній традиції, точніше в самурайській школі вогняного лука те нервово-енергетичне осердя людини називали «харою». Саме від цього вельми давнього слова, очевидно, й походить як найменування «характерник», так і відоме «харакірі» –випускання життєвої сили через розпорювання живота – ритуальне самогубство самураїв.

Є думка, що Слов’янський Спас зберігся до наших днів. Скажімо, припускають, що з його елементами був знайомий Чапаєв, який походив з Дону. Адже комдив, як відомо, полюбляв абсолютно «безкарно» витанцьовувати «бариню» й козачка під кулеметним вогнем білогвардійців. Не мав звички ховатися за спинами своїх анархо-козаків і Нестор Махно. Часто він летів попереду лавини бійців на кулемети противника й хоча довкола нього падали вбиті й поранені люди й коні, його самого кулі мовби не брали. Харизма (теж походить од слова «хара»?) цього селянського отамана нагадувала славу Сірка – вона як оберіг допомагала гуляйпільським повстанцям як перемагати червоних у відкритому бою, так і оминати чекістські пастки.

Такі самі дивовижі розповідають і про 25-літнього козацького полковника Васищева. Ось лиш один епізод із його бойового життя. Як занотували літописці громадянської війни на теренах ще царської «тюрми народів», якось цей виходець із кубанського козацтва лише з півсотнею побратимів відбив станицю Наурську, розгромивши корпус червоних. Після бою вся його черкеска була в дірах від куль, засвідчили станичні старожили. Коли ж на велелюдному майдані Васищев зістрибнув з коня і, розстебнувши пояс, обтрусив одежу, то кулі так і посипалися до його ніг.

Ще неймовірніша слава закріпилася за бароном Унгерном, який у двадцятих роках минулого століття намагався створити в південно-східному Сибіру «Велику жовту імперію». Розповідають, наприклад, що після якоїсь сутички в його халаті знайшли 70 дір од куль та шабель… Барон теж був оточений метафізичним ореолом – він не програв жодної битви.

Учені пояснюють феномен містичної невразливості наразі так. Річ у тім, що куля чи стріла з лука рухаються прямолінійно лише стосовно себе. А насправді, то вони летять вздовж геофізичних ліній простору. Та коли цей простір довкола тієї чи іншої особи з якоїсь причини викривлений, то вони оминають її тіло як певний гравітаційний масив. Зрештою, в тому разі таку траєкторію змушений виписувати будь-який предмет, який летить. Такий, мовляв, фізичний закон. Але як же, діючи якою силою, ясуни-масагети, характерники чи інші «містичні» бійці могли так викривлювати простір довкола себе, що ставали невразливими ні для гарячої, ні для холодної зброї?!

Джерело http://ar25.org/article/yasuny.html